ЗАРІЧЧЯ

Я так довго — до правди,
до цього крісла, до котрого приріс нерішучістю,
до міста, що з прапорами, що вітає диктатора,
до кедів з позолотою, до когось,
до кого я так довго.

Я нікому нічого,
кома, котра може нас зрадити,
й одна знимка, котра може нас зрадити,
і диктатор, який може нас розчавити,
і диктатор, якому нічого.

Витравлюю кислотою свій сон,
а під затвердлим воском —
обопільна нерішучість, ми собі тінейджери,
ми собі не зізнаємося в зрадах,
ми собі аніправди.

Безвідповідально так співжити,
ділячись одним диктатором на двох.
Врешті цей шлях закінчиться,
і чи буде йому правда кінцем?

Ми обертаємо слова, погано пахнемо,
втрачаємо щось, може й бажаючи бути «нами»,
не маючи зобов’язань, взуваємося
й виходимо, а там — якась республіка,
і пахне собі м’ясом свободи.

 

ВІДДАЛЬ

Персональний страх, що за мить вийдеш до мене,
безслівного, холод мій відкоркуєш,
і холод мій викинеш, як порожню бляшанку.
І зморшка-простір, і зморшка-пробач,
і зморшка-вчитель, і зморшка-скрипка,
і зморшка-чат, і зморшка-холод,
і зморшка-віддаль, і зморшка- гривня,
і зморшка-словник, і зморшка-вмирання,
і зморшка-добридень, і зморшка-брова,
і зморшка-стрілянина, і зморшка-закоханість,
і зморшка-зім’ята сорочка вранці,
і зморшка-холодний листопадовий дощ,
і зморшка-друзі, і зморшка-двері до себе,
і зморшка-п’ять віршів,
і зморшка-мікрофон, що пахне помадою,
і зморшка-заробіток, і зморшка-розчинник,
і зморшка-яблуко, і зморшка-батьківство,
і зморшка-волевиявлення, і зморшка-віра,
і зморшка-Віра, і зморшка-Галина,
і зморшка-Юрко, і зморшка-Юля,
і зморшка-Марія, і зморшка-Андрій,
і зморшка-Оля, і зморшка-Роман,
і зморшка-Наталя, і зморшка-Василь,
і зморшка-Ярина, і зморшка-повітря,
і зморшка-здерев’янілі тіла безпритульних,
і зморшка-схід сонця, котрий довелося проковтнути наодинці,
і зморшка-Київ уранці, і зморшка-алкоголь,
і зморшка-ненароджений хтось, і зморшка,
що рухомою бровою вітається, і зморшка,
що викорінює сам себе, і зморшка,
що хоче нарешті закінчити розмову,
і знову холодний ранок, і холодний дощ,
і зморшка-світло від змінного струму,
і зморшка-любові, компенсаторні,
і зморшка-одна, що справжньою стане,
хоч залишатимусь, як перед шклом непробивним,
і зморшка-погляд.

 

ТАКСИСТ

Достойно чекати покарання
за нехіть до праці, в термінах стислих наук
відкривати собі небачені досі
постаті горбанів і карликів.

Лисий таксист із повним ротом прокльонів,
найвиразніший лідер усіх ситуацій,
де комети стають враз м’якими від ґазів,
а міжпланетні відстані до смерті нездоланними.

Переміщення, що гнучке й обережне,
особливо здається небезпечним,
а його невичерпні загрози
дивляться з-під брів таксистової доньки.

Не йти, не намагатися, не вписувати себе
в переліки випадкових суддів,
у рожевих фальбанках і сексистських сукнях
шукати якогось кутка, щоб посцяти.

Мені все ж здається, що вписані в розклад події
найпотворніші та найгіркіші, він каже,
іржавіють половину життя,
а половину блякнуть під сонцем.

А третю свою половину, що більша за інші,
ставлять коми в чужому тексті
і не можуть покластись на ближнього,
бо ближній зійшов на ніщо.

Таксист закурив, і пахло соляркою з димом,
а його донька ставала виразним зразком
недовіри до богородиці,
в ґумаках і купальнику.

Будь мені самописцем у скринці,
упередженим родичем, каже,
бо двигун цього стану заклинив,
а решта родини відкусила би вухо за правду.

Співставив потвор і потвор,
коли більше не треба їм авторитетів,
і не треба святкових обгорток
для цього заскнілого всесвіту.

Народив і позбувся чуття відповідності,
адже звик до пропорцій міських краєвидів,
звик, що платити за правду така ж зрозуміла манера,
як писати чи сцяти.

Випив, і бачив, що це не початок,
і, каже, мені наплювати,
всі мене знають, що я маю мозок як олово,
і російською мовою приварене хамство до шкіри.

Коли зупиниться рух, і я зголоднію,
ковтатиму всесвіт назад.

 

СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ

За чорним шклом окулярів
сховала те, що вкрадене, —
небажана тривога, перегар
і вишнева сукенка, бо завтра
розріжуть навпіл голову,
трактуючи тіло як матерію.

Допоки жива — приховує злочин,
супроти себе вибудовує захист,
відчуваючи, що ніколи не стане
школяркою. Сивіє, а божество
на стіні вицвітає від сонця.

Слава Ісусу Христу, — підкурив,
прикривши ліве око. Пів шклянки
чаю, дерев’яні сходи на стрих,
бо віднайшов для себе вихід, —
гірська порода, перевернута
льодовиком, зсувологія святкового
дня, а для неї це — несподіванка.

Одне слово видиме, інше – дратує.
Отче, так не пасує, нехай прийде
злодій, що грабує жінок, і вантажівка,
що розламує дорогу навпіл,
біль щоденний жінка абсорбує,
нічого не пробачаючи попри
свій моралітет. Визволення
від незрячості, і поневолення
кількома гривнями, і
мозок, що ледве жевріє, і не болить.

 

ПРОТЯГ

Насолоджуйся.

Люди розможуються завдяки їхнiй природженiй авантюрностi.

Можна лише чекати випадку. Як яблуко, що тримає в собi воду й насiння.

Туман, порожнеча. Свiт недотворений, без назв.

— Ось який стан натхнення, невже
надiйшов час на самого себе? Наскiльки я можу збайдужiти?
Кому догоджати?

День радісний, день безхмарний, день несподіваних смертей.
День без неба, день усвідомленої смерті.

Двері, що відчиняються, що загрожують, що протяжні, кроки.

Газ, що отруює, викликає сміх, весняний.

В поезiї немає моралi й правил. Ненавиджу, не навиджу, не на виджу.

А ти? Леткий, когерентний, описаний, — цього світу, краєвиди,
населення; відтоді, — ніби я, ти.

З туманного вечора, як раптове авто, виринає людина, схрещенi руки на грудях.
Примiтивний час, — розчиняється в повiтрi. Стояв тут, у джинсах. Тепер нема.

— І сьогодні здатися може, що зросла трава крізь асфальт, якої не було,
тобі може здатися, що ти тримаєш у руках зернину землі, які зовсім знесилені.

Ти мені говорила:
— Уяви, якби в такий весняний день, сьогодні, почалася війна…

 

ПОСПІХ

Ні, не обов’язково, — купую персики кольору
іноземної мови, малозрозумілі на смак,
наповнені потенційним димом.

Довгий бог, який довго не закінчується,
оберігає померлих ніби, ніби радості
вже не буде, а кульгавий сусід
купує собі авто за духовну готівку,
як необхідний транспорт у царство.
І тепер не війна, тепер пошук роботи.

Бліда шкіра не чекає моєї сміливості,
вона тягне мене до ліжка,
чекаючи поту. Не треба плакати,
мені варто втекти, втекти.
Як аркуш паперу, що намок і висох,
природній стою принаймні перед собою.

Бачив сон колись про медитацію та
мовчанку, тепер тривожу якихось
богів і богинь, чи якусь
вмотивовану силу, всім все переповідаючи.

Чоловіки вміють насолоджуватися собою, —
політика тепер зосереджена
довкіл грошей і грошей, коли
мені стає байдуже до смаку страв,
подалі стріляють, діти кричать
між бетонними стінами, голоси
розливаються і холодіють. Я бачу,
як стрічки — у волоссі, і разом з ними —
страх. А тепер треба смороду грошей, —
і треба ґречності заради якихось
прибутків чи п’яних вересків
замість радості й сну.

Зачерпнув із потоку води, простої води, —
замало треба цьому організму, аби
вижити в пилюці камазів і гранатометів.

Купую, купую, — кажу, витираючи чоло
пальцями, пальці абразивні, залишають
на шкірі широкі червоні смуги, а
чоло — далі в краплях поту. Звідки
привезли свій муміфікований вантаж
ці нетверезі солдати? Місто за містом
згасає, стікає по скроні й щоці,
коли страх писати вивітрюється.

Сьогодні нервовий, сьогодні нервовий, —
додаю, купуючи персики, ніби зброю
супроти своїх, які зрадили. Які на
смак довгі голосні, що ніяк
не навчуся їх вимовляти, як і чергувати
набої твердих і м’яких.
Відвантажуй, часу нема, довгі черги
віддавна вистояних небезпечних вантажів
наразі просяться вийти з холодильників,
і писати стає виснажливо, риба
стоїть під каменем, чекаючи наступного
шансу, ні, не обов’язково, не конче
ставати їй поетичною неочікуваністю.

Звідки беруться ці фемінні зрадники,
котрих ненавиджу за свою ж похіть,
подумки трахаючи їх роззявлені роти?

Врешті питаюся, що ж саме мене стримує,
що не можу доторкатися до кліторів значень,
і ця заборона штовхає на виснажливу
подорож, десь поза себе й свої
можливості купувати й продаватись.

Купи, купи, — кажу, — купи мене ти,
моє безвір’я, купи мене, зневіро,
я коштую стільки-то.

 

ОКСАНКА

Коли ти лежиш на тротуарі проспекту Степана Бандери,
тримаючи в зубах вітчизняну цигарку,
Оксанка виходить з тролейбуса
і, зупинившись над тобою,
вдивляється у відсутній ґудзик
на твоїй маринарці,

а ти, взявши між два пальці свою приму-люкс,
витягуєш її з рота
і говориш:

коли я лежу на тротуарі проспекту Степана Бандери,
тримаючи в зубах вітчизняну цигарку,
ти виходиш з тролейбуса
і, зупинившись наді мною,
вдивляєшся у відсутній ґудзик
на моїй маринарці,

а я, взявши між два пальці свою приму-люкс,
витягую її з рота і кажу:

коли би хтось лежав на тротуарі проспекту Степана Бандери,
тримаючи в зубах вітчизняну цигарку,
чи ти би вийшла з тролейбуса,
і, зупинившись над ним як наді мною,
чи вдивлялася б у відсутній ґудзик
на його маринарці,

і чи він би тоді взяв між два пальці свою приму-люкс,
чи витягнув би її з рота,
і чи б сказав:

Оксанко, знаєш,
в тебе такі темні очі,
що в них можна висипати сміття,
все одно нічого не видно.

 

НАПРУГА, ДВАДЦЯТЬ ПЕРШЕ ЛИСТОПАДА

i i

i i

i i i i i

i i i i i i i i i i i

i i i i i

i

i i ii i i

i

i i i i

i i i ii

i

i i i i i i i i i

i i

i i i

i i i i

i i

i i

i i i i

i i i i

i i i i i i

i i

i i i i i i i i iii

i ґ iii i i i i

i i i i i i i i i ґ i

i iii iii

i i i i ґ ґ

i iiii i i i i i i i i i

ґ ґ i i i i ґ ґ ґ i

ii ii i ґ ґ ґ iii i i i i

i i i i i i i i ґ ґ ґ ґ

i i i i i i iґ iґ iґ iґ iґ

ґ i ґ

i i i i i

ґ iґ iґ ґ ґґґґґ i ґґґґ i ґґґґґ i

iґ iґ iґ i ґ i i ґ i ґґґґґґґ

iґ ii iiiiii iii ґґґґґґґґґґґ iiiiiiiiiiiiiiiiiii iiiiiii

ґґґґґґґґґґґґ iiiiiii ґ iiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiiii

i ii iґi iiґi i iґi iґi ґi iґi iiґi ґi iґii ґii ґi iiґi ґi

ґґґґ iii iґi ґiґiґi ґi iґi ґii ґiґ ґi ґi iґiґi ґiiiґi iґґii

ґi iґi iґiґiґiiґiґґiiґiґ iґi i iґi ґii iґi ґiґ iґi ґiґ iґiiґґi iґi iґi

iґi ґiiґiґ iґi ґiґiґi ґi ґiґ iґ iґi ґi iii iґi ґi iґi ґii ґii iґi ґii ґi

ґiґiґiґiґiґiґiґ ii iґiґiґiґiґiґiґi iґi ґiґiґiґiґiiґґi i iґiґ i iґ iґ

ґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґi

ґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґi

ґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґiґi

i i i i i i ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ ґ

ii ґґ ii ґґґґ

ґґ ii ґґ ii iґ ґґ ii

iґ iґi iґ

iґ iґiґiiґ

ґiiґ

ґiґ

i

 

МЕТЕЛИК

Коли краєвид визначає себе між рекламами
і шильдами магазинів, вечір.
Кому ці невизначеності, хочеться їсти,
хтось губиться в натовпі студентів, а здавалося,
що знайоме лице.

Означені волею до крові,
вистригають собі волосся на тім’ї,
поки пси навздогін не пустяться
і не вистрашать своїм гавкотом
юних мам із візочками.

Дивно, як люди перетікають
один в одного, вагони риплять,
пов’язані рухом і дротами.
Ось тіло моє.

Міг би ненавидіти не більше,
і речі, не на своїх місцях.
Гори наповнюються
людськими тілами та розповідями,
коли подолав і швидкість,
і незручне сусідство,
і вийняв із пам’яті локації
аптек і пияцьких кнайп.

Коли всi в понедiлковiй роботi,
тротуарами сунуть одинокi постатi.
Кажу:
— Я вiрю тобi! —
закриваю долонею рота.

Дівчина росла у спідниці,
блідла все глибше,
вода їй рідна,
порожні осінні пляжі,
де пляшки перемелювалися з піском.

Тільки спокою думкам,
ставала дорослішою,
боячись релокації,
босонога,
начитувала собі вірші на камеру.

Людині нестає того,
чим вона володіє,
тоді пошук чужого тіла в просторі,
як випадковий мимохідень,
з торбою харчів.

За ним кілька псів, штемпованих, із числом на вусі.

Накриваю долонею шклянку, —
там метелик.
вiдберу долоню —
полетить.

Дiвчина, в бiлому,
в неї срiбний метелик у вусi.
— От вiн, проклятий, — думаю.
Його бiлi крила —
холоднi вечори, сведер на плечах.

Я намагаюся пробудитися, нiби сплю.
Чуже волосся — в долонi.

 

ЛИСТОПАД

Ось і Люципер, який тримав мене за руку,
я зігрівав його як міг.
Повернися, повернися до мене.

Увійди знову, листопад попереду,
і сорому більше нема —
кілька куль і траншеї.
У шепоті потопав,
ранок — ніби тюрма,
а на шиї — два пальці відбилися.

Світло приніс мій Люципер
у мій листопад з моїми стереотипами —
приціл, оптика.
Людожери зі мною в купе,
із головами достиглими, —
безпілотники падали втомлені.

Моторошності попереду досить,
мене оббілують до кістки,
все ж захочеться близькості.
Замалі мені дози,
і загуслої крові ніскільки,
лиш проблиски,
і поцілунок задушить.

 

КІНЕЦЬ МІСЯЦЯ

Інспектор зі швидкості
навідувався до мене,
його долоньки мокрі й холодні,
на чолі блискітки поту,
а в останніх числах
він вирішив утекти від усіх.
Інспекторе, відкрий мені таємницю,
хто виграв у війні за свої любові,
кому віддав незліченного часу,
і як дожив би до лоґічного завершення
ліній ніжного метрополітену?
У кріслі сиджу навпроти нього,
витягую цигарку і не наважуюся підкурити,
я собі колишній, з повними легенями кашлю,
з усіченим відчуттям такту,
з нервовими літерами.
Був колись малим хлопцем, інспекторе,
без жалю за жовтим сонцем,
отримував листи, налиті віршами,
не хочу тепер і згадувати
імена коханців.
Рядок закінчується, як дорога,
запахом смоли і солярки,
і хто тепер чекатиме з перевіркою
мого наплічника і мої долоні?
Інспекторе, відкрий мені таємницю,
хто виграв у війні за свої любові,
кому віддав незліченного часу,
і як дожив би до лоґічного завершення
ліній ніжного метрополітену?

 

ЦИГАРКА

Хвилююся.

Вулиця безіменна, як жарівка сорок ват,
для мене пряма, часом ні,
за мінусом двох
іржавих вантажівок.

Прикро, коли шкло надтріснуте,
для вас, без ніг і голів.

Автобус, налитий мастилом по шиби,
котрого нема як утилізувати.

Вчора вітряно, і неодмінно
набридливий машинний переклад,
і звідти кілька корисних слів.

Вона собі прикурює потаємно
за гаражем тонку цигарку.

Ця вулиця непомітна, монотонна реклама
побутової хімії.

Вітряно.

 

БЕЗ РИМИ

Середа необережності, працездатність нестримна,
без рими падаєш,
дівчина світловолоса,
дівчина чорнява,
людина-паґода.

Ніжність для когось,
і для вигаданого друга.
Музика якась від радості,
від голосу витонченого,
від болю, від руху і віддалей.

— Чекає на мене хтось, розумієш?

Ніби різдвяний ранок, що я не вірю
у м’ясоїдного звіра.