Коли краєвид визначає себе між рекламами
і шильдами магазинів, вечір.
Кому ці невизначеності, хочеться їсти,
хтось губиться в натовпі студентів, а здавалося,
що знайоме лице.
Означені волею до крові,
вистригають собі волосся на тім’ї,
поки пси навздогін не пустяться
і не вистрашать своїм гавкотом
юних мам із візочками.
Дивно, як люди перетікають
один в одного, вагони риплять,
пов’язані рухом і дротами.
Ось тіло моє.
Міг би ненавидіти не більше,
і речі, не на своїх місцях.
Гори наповнюються
людськими тілами та розповідями,
коли подолав і швидкість,
і незручне сусідство,
і вийняв із пам’яті локації
аптек і пияцьких кнайп.
Коли всi в понедiлковiй роботi,
тротуарами сунуть одинокi постатi.
Кажу:
— Я вiрю тобi! —
закриваю долонею рота.
Дівчина росла у спідниці,
блідла все глибше,
вода їй рідна,
порожні осінні пляжі,
де пляшки перемелювалися з піском.
Тільки спокою думкам,
ставала дорослішою,
боячись релокації,
босонога,
начитувала собі вірші на камеру.
Людині нестає того,
чим вона володіє,
тоді пошук чужого тіла в просторі,
як випадковий мимохідень,
з торбою харчів.
За ним кілька псів, штемпованих, із числом на вусі.
Накриваю долонею шклянку, —
там метелик.
вiдберу долоню —
полетить.
Дiвчина, в бiлому,
в неї срiбний метелик у вусi.
— От вiн, проклятий, — думаю.
Його бiлi крила —
холоднi вечори, сведер на плечах.
Я намагаюся пробудитися, нiби сплю.
Чуже волосся — в долонi.